середа, 25 грудня 2013 р.
понеділок, 16 грудня 2013 р.
Виступ Йосифа Зісельса на Євромайдані
Йосиф Зісельс, керівник Конгресу національних громад України,
Голова Асоціації єврейських організацій та общин України
Член Гельсінської групи з 1978 року, колишній політв’язень.
Голова Асоціації єврейських організацій та общин України
Член Гельсінської групи з 1978 року, колишній політв’язень.
Виступ на Народному віче (Євромайдан) під час Дня Гідності, Київ, 15 грудня 2013 року.
«За нашу і вашу свободу!»
Доброго дня, шановна громадо!
2004 року я стояв на цій самій площі Незалежності, на цьому ж Майдані, на сцені, яка тоді була тут споруджена, і думав про те, яка щаслива в мене доля, бо я, провівши 6 років у брежнєвських таборах, залишився живим, залишився людиною і разом з багатьма іншими друзями-політвязнями, на жаль, що не з усіма, дожив до тої миті. Дожив не просто до формальної незалежності України, а дожив до часів, коли населення перетворюється в український народ, а громадяни – в політичну українську націю.
З тої сцени я звертався тоді до представників національних меншин України, до тих українських громадян, які не є етнічними українцями, хоча проживають в цій країні сторіччями, зберігаючи свої мову, культуру, релігію та звичаї. Я звертався до них з закликом вийти на Майдан та зробити разом крок до майбутньої європейської України, до європейської української політичної нації.
Я – представник однієї з національних меншин – єврейської, хотів тоді сказати всім присутнім на Майдані, всій Україні – від імені й інших мільйонів представників національних меншин, що ми разом з вами, разом з українцями на шляху до майбутнього. Але я не міг цього сказати, бо це було б неправдою.
Тоді, далекого 2004 року, президентській адміністрації спеціальними пропагандистськими технологіями вдалося залякати багатьох громадян-неукраїнців, залякати їх штучно створеним образом українця-бендерівця, українця-ксенофоба, українця-антисеміта. Половину громадян України ці сили виставили на міжнародний осуд як фашистів, які рвуться до влади. Тоді провокація не спрацювала, Майдан переміг, хоча багато дезорієнтованих людей не змогли піднятися над своїми стереотипами та проголосувати за представника об’єднаної опозиції, за Віктора Ющенка.
Сьогодні ситуація в Україні дуже схожа на 2004 рік, бо проти Євромайдану, проти об’єднаної опозиції, проти нас з вами знову використовують ті ж самі пропагандистські штампи, нас намагаються посварити, протиставити один одному та зіткнути у штучному конфлікті національні меншини з українцями. Але за ці роки, за короткий час Україна та її громадяни стали іншими, Майдан змінився і не лише за рахунок барикад, а більше – завдяки людям, які на ньому відстоюють свою гідність. Ми вже не такі наївні, як були тоді, ми вже не ідеалізуємо наших опозиційних лідерів – ми з ними співпрацюємо, усвідомлюючи, що вони далеко не месії, а такі самі прості люди, як і ми з вами. Ми не очаровані ними, отож – не будемо розчарованими.
Я повернувся на Майдан та знову мрію звернутися до вас, до Майдану, до України від імені національних меншин з констатацією спільності у прагненнях, але відчуття реальності мене зупиняє. І тому я звернусь зараз знову до них, до мільйонів громадян нашої країни, до представників національних меншин. Я мрію про той час, коли зможу звернутися до них українською мовою, але ще зарано, бо за 22 роки української незалежності не всі з нас, представників національних меншин оволоділи мовою народу, серед якого ми досить непогано давно проживаємо.
Я поки звернуся до них російською мовою і маю надію дожити до часів, коли з ними усіма можна буде розмовляти єдиною державною мовою – українською.
2004 року я стояв на цій самій площі Незалежності, на цьому ж Майдані, на сцені, яка тоді була тут споруджена, і думав про те, яка щаслива в мене доля, бо я, провівши 6 років у брежнєвських таборах, залишився живим, залишився людиною і разом з багатьма іншими друзями-політвязнями, на жаль, що не з усіма, дожив до тої миті. Дожив не просто до формальної незалежності України, а дожив до часів, коли населення перетворюється в український народ, а громадяни – в політичну українську націю.
З тої сцени я звертався тоді до представників національних меншин України, до тих українських громадян, які не є етнічними українцями, хоча проживають в цій країні сторіччями, зберігаючи свої мову, культуру, релігію та звичаї. Я звертався до них з закликом вийти на Майдан та зробити разом крок до майбутньої європейської України, до європейської української політичної нації.
Я – представник однієї з національних меншин – єврейської, хотів тоді сказати всім присутнім на Майдані, всій Україні – від імені й інших мільйонів представників національних меншин, що ми разом з вами, разом з українцями на шляху до майбутнього. Але я не міг цього сказати, бо це було б неправдою.
Тоді, далекого 2004 року, президентській адміністрації спеціальними пропагандистськими технологіями вдалося залякати багатьох громадян-неукраїнців, залякати їх штучно створеним образом українця-бендерівця, українця-ксенофоба, українця-антисеміта. Половину громадян України ці сили виставили на міжнародний осуд як фашистів, які рвуться до влади. Тоді провокація не спрацювала, Майдан переміг, хоча багато дезорієнтованих людей не змогли піднятися над своїми стереотипами та проголосувати за представника об’єднаної опозиції, за Віктора Ющенка.
Сьогодні ситуація в Україні дуже схожа на 2004 рік, бо проти Євромайдану, проти об’єднаної опозиції, проти нас з вами знову використовують ті ж самі пропагандистські штампи, нас намагаються посварити, протиставити один одному та зіткнути у штучному конфлікті національні меншини з українцями. Але за ці роки, за короткий час Україна та її громадяни стали іншими, Майдан змінився і не лише за рахунок барикад, а більше – завдяки людям, які на ньому відстоюють свою гідність. Ми вже не такі наївні, як були тоді, ми вже не ідеалізуємо наших опозиційних лідерів – ми з ними співпрацюємо, усвідомлюючи, що вони далеко не месії, а такі самі прості люди, як і ми з вами. Ми не очаровані ними, отож – не будемо розчарованими.
Я повернувся на Майдан та знову мрію звернутися до вас, до Майдану, до України від імені національних меншин з констатацією спільності у прагненнях, але відчуття реальності мене зупиняє. І тому я звернусь зараз знову до них, до мільйонів громадян нашої країни, до представників національних меншин. Я мрію про той час, коли зможу звернутися до них українською мовою, але ще зарано, бо за 22 роки української незалежності не всі з нас, представників національних меншин оволоділи мовою народу, серед якого ми досить непогано давно проживаємо.
Я поки звернуся до них російською мовою і маю надію дожити до часів, коли з ними усіма можна буде розмовляти єдиною державною мовою – українською.
Уважаемые сограждане, представители национальных меньшинств Украины!
Я один из вас –
представителей различных этносов и народов, волею судьбы и истории,
оказавшихся в Украине. Нас отличает от украинцев не только этническое
происхождение, раса и религия, не только обычаи и традиции, но и то
важное обстоятельство, что проживая в Украине, мы в то же время - живем
и в своих диаспорах.
Как бы давно части наших народов не поселились в Украине, у большинства из нас всегда остается выбор: мы можем уехать на свою историческую родину или остаться в Украине и разделить судьбу ее народа. И каким бы не был наш выбор, мы должны всегда помнить, что украинский народ лишен такого выбора, он живет в своей стране, и иной родины у него нет и быть не может.
Мы оказались на территории восточных империй (Российской, Австро-Венгерской и Османской) и для того, чтобы выжить в этих империях, выработали своеобразную форму своей идентичности, сохранив во многом ее содержание – религию и обычаи. Характерной чертой данной формы идентичности было - безусловное ориентирование на имперскую власть, на метрополию (на императора, царя, султана, генерального секретаря, президента).
По проверенному столетиями правилу, следуя инстинкту самосохранения общины в диаспоре, мы полагались на власть в самом главном, только власть могла дать или отобрать наши права, а также защитить от неприятностей и даже трагедий в нашей общей истории. Мы стремились к стабильности, потому что в империях только в условиях стабильности, только под защитой имперской власти национальные меньшинства могут спокойно и свободно развивать свою культуру, свои традиции, преемственность поколений, т. е. продолжать себя в будущее.
Всегда ли это правильно? Ведь народы, среди которых мы проживаем, не всегда переживают период стабильного развития. Иногда наступает время перемен, когда народы поднимаются на борьбу за свою национальную независимость, за свои социальные и демократические права. Продолжая ориентироваться на власть, мы – национальные меньшинства невольно входим в противоречие, а иногда и в конфликт с народом, который живет в своей стране и мечтает о лучшем будущем для нее. Инстинкт самосохранения подталкивает нас к власти, чувства справедливости и сопереживания – часто приводят некоторых из нас и, особенно, наших детей в лагерь союзников с борющимся народом. Так было много раз в нашей истории: в Западной Европе, в Польше, в странах Балтии и Южного Кавказа, и, конечно же, – в Украине,
Такое время перемен сейчас в Украине, и мы вновь, как много уже раз было в нашей истории, стоим перед нелегким выбором: с кем мы, с народом или с авторитарной властью, с честными гражданами или с воровством и коррупцией, следуем инстинктам или – своим чувствам?
Хотим ли мы вернуться в наше евразийское прошлое или - устремиться в европейское будущее, в состояние, в котором живут сегодня страны Европы, расположенные рядом с нами. Мы все, граждане Украины, постоянно общаясь с гражданами этих стран, бывая в этих странах, хорошо знаем, что это, конечно же, не сказочные, идеальные царства, но страны и народы, достигшие своей волей и настойчивостью достойной жизни для большинства своих граждан.
Власть, зная о наших слабостях, о нашей извечной проблеме выбора, опять пытается нас привлечь на свою сторону, запугать «националистами и фашистами», разделить и столкнуть нас с украинским народом, который все увереннее выбирает свое европейское будущее. Власть, используя различные ухищрения и провокации, пытается всех нас затормозить в евразийском прошлом, она пытается развратить наших детей, маня их своей коррумпированной кормушкой, соблазнить возможностями незаконного обогащения.
Выступая в прошлое воскресенье в Берлине на встрече экспертов из многих европейских стран, я попытался объективно осветить ситуацию в Украине и ответить на многие вопросы. В частности, отвечая на вопрос о степени риска и угрозах для евреев и еврейских общин в Украине, я сказал, что риски и угрозы есть всегда. Но ныне в Украине риски и угрозы нападений со стороны протестуючих людей и даже – радикальных групп – минимальны, а максимальную угрозу несут нам провокации власти, которая постоянно организует их с целью реализации силового сценария или введения чрезвычайного положения.
Украинцы очень спокойные и благожелательные люди, особенно во время перемен, во время Майдана. Провокация может быть организована и спровоцирована, где и кем угодно. Главное, чтобы провокация не превратилась в цепную реакцию, и опыт трех недель Майдана подтверждает, что большинство провокаций активисты Майдана гасят сами.
Возвращаюсь к вопросу о вечном выборе, стоящем перед национальными меньшинствами, проживающими в диаспоре.
Не пришла ли пора нам, национальным меньшинствам разорвать этот порочный круг выбора и присоединиться к тем, кто стоит на многочисленных евромайданах Украины. Ведь перед нами стоит не политический выбор, за какую партию или за какого кандидата проголосовать на выборах. Сейчас мы оказались перед выбором между достоинством и приспособлением, между свободой и рабством, между прошлым и будущим.
Мужчины и женщины, независимо от расы, национальности и религии всегда хотят только одного – здоровья и счастья своим детям, чтобы дети росли честными и справедливыми людьми, образованными, с чувством собственного достоинства. Пусть каждый из нас спросит у самого себя: можем ли мы этого достичь при такой власти? И не пришла ли пора всем нам, вместе - законным образом поменять эту власть на ту, которая вместе с нами приведет Украину в европейское будущее.
Давайте же все вместе повторим замечательный лозунг нашего общего прошлого: «За нашу и вашу свободу»!
Как бы давно части наших народов не поселились в Украине, у большинства из нас всегда остается выбор: мы можем уехать на свою историческую родину или остаться в Украине и разделить судьбу ее народа. И каким бы не был наш выбор, мы должны всегда помнить, что украинский народ лишен такого выбора, он живет в своей стране, и иной родины у него нет и быть не может.
Мы оказались на территории восточных империй (Российской, Австро-Венгерской и Османской) и для того, чтобы выжить в этих империях, выработали своеобразную форму своей идентичности, сохранив во многом ее содержание – религию и обычаи. Характерной чертой данной формы идентичности было - безусловное ориентирование на имперскую власть, на метрополию (на императора, царя, султана, генерального секретаря, президента).
По проверенному столетиями правилу, следуя инстинкту самосохранения общины в диаспоре, мы полагались на власть в самом главном, только власть могла дать или отобрать наши права, а также защитить от неприятностей и даже трагедий в нашей общей истории. Мы стремились к стабильности, потому что в империях только в условиях стабильности, только под защитой имперской власти национальные меньшинства могут спокойно и свободно развивать свою культуру, свои традиции, преемственность поколений, т. е. продолжать себя в будущее.
Всегда ли это правильно? Ведь народы, среди которых мы проживаем, не всегда переживают период стабильного развития. Иногда наступает время перемен, когда народы поднимаются на борьбу за свою национальную независимость, за свои социальные и демократические права. Продолжая ориентироваться на власть, мы – национальные меньшинства невольно входим в противоречие, а иногда и в конфликт с народом, который живет в своей стране и мечтает о лучшем будущем для нее. Инстинкт самосохранения подталкивает нас к власти, чувства справедливости и сопереживания – часто приводят некоторых из нас и, особенно, наших детей в лагерь союзников с борющимся народом. Так было много раз в нашей истории: в Западной Европе, в Польше, в странах Балтии и Южного Кавказа, и, конечно же, – в Украине,
Такое время перемен сейчас в Украине, и мы вновь, как много уже раз было в нашей истории, стоим перед нелегким выбором: с кем мы, с народом или с авторитарной властью, с честными гражданами или с воровством и коррупцией, следуем инстинктам или – своим чувствам?
Хотим ли мы вернуться в наше евразийское прошлое или - устремиться в европейское будущее, в состояние, в котором живут сегодня страны Европы, расположенные рядом с нами. Мы все, граждане Украины, постоянно общаясь с гражданами этих стран, бывая в этих странах, хорошо знаем, что это, конечно же, не сказочные, идеальные царства, но страны и народы, достигшие своей волей и настойчивостью достойной жизни для большинства своих граждан.
Власть, зная о наших слабостях, о нашей извечной проблеме выбора, опять пытается нас привлечь на свою сторону, запугать «националистами и фашистами», разделить и столкнуть нас с украинским народом, который все увереннее выбирает свое европейское будущее. Власть, используя различные ухищрения и провокации, пытается всех нас затормозить в евразийском прошлом, она пытается развратить наших детей, маня их своей коррумпированной кормушкой, соблазнить возможностями незаконного обогащения.
Выступая в прошлое воскресенье в Берлине на встрече экспертов из многих европейских стран, я попытался объективно осветить ситуацию в Украине и ответить на многие вопросы. В частности, отвечая на вопрос о степени риска и угрозах для евреев и еврейских общин в Украине, я сказал, что риски и угрозы есть всегда. Но ныне в Украине риски и угрозы нападений со стороны протестуючих людей и даже – радикальных групп – минимальны, а максимальную угрозу несут нам провокации власти, которая постоянно организует их с целью реализации силового сценария или введения чрезвычайного положения.
Украинцы очень спокойные и благожелательные люди, особенно во время перемен, во время Майдана. Провокация может быть организована и спровоцирована, где и кем угодно. Главное, чтобы провокация не превратилась в цепную реакцию, и опыт трех недель Майдана подтверждает, что большинство провокаций активисты Майдана гасят сами.
Возвращаюсь к вопросу о вечном выборе, стоящем перед национальными меньшинствами, проживающими в диаспоре.
Не пришла ли пора нам, национальным меньшинствам разорвать этот порочный круг выбора и присоединиться к тем, кто стоит на многочисленных евромайданах Украины. Ведь перед нами стоит не политический выбор, за какую партию или за какого кандидата проголосовать на выборах. Сейчас мы оказались перед выбором между достоинством и приспособлением, между свободой и рабством, между прошлым и будущим.
Мужчины и женщины, независимо от расы, национальности и религии всегда хотят только одного – здоровья и счастья своим детям, чтобы дети росли честными и справедливыми людьми, образованными, с чувством собственного достоинства. Пусть каждый из нас спросит у самого себя: можем ли мы этого достичь при такой власти? И не пришла ли пора всем нам, вместе - законным образом поменять эту власть на ту, которая вместе с нами приведет Украину в европейское будущее.
Давайте же все вместе повторим замечательный лозунг нашего общего прошлого: «За нашу и вашу свободу»!
Я з задоволенням
повертаюсь до української мови, ніби з прози – до пісні, і звертаюсь
вже до всіх вас, хто чує і бачить наш Майдан.
Наше імперське, комуністичне минуле не хоче нас відпускати. Ми ще з ним, з тим минулим, не розрахувалися, не засудили комуністичну ідеологію та багатьох її носіїв, які разом з ідеологією принесли народам України та й багатьом іншим народам насильство та кров, Голодомор та репресії, знищення національних мов і культур, релігій і традицій. Імперія і рабство ще є майже в кожному з нас, але, виходячи на майдани України, ми разом вичавлюємо їх з себе, допомагаючи один одному.
Основними чинниками нашого імперського комуністичного минулого були брехня і відсутність права на правду, насильство і відсутність права на захист. Ми вийшли з імперії, але за 22 роки незалежності було досить багато брехні, хоча і з’явилося право на правду. А в ніч на суботу 30 листопада влада продемонструвала нам свою готовність до насильства та крові, вона нагадала нам, що ми ще не є вільними людьми в своїй державі, яка замість права на захист пропонує нам насильство і брехню, що його прикриває.
Коли ми, прагнучи волі, виходимо на Майдан, у нас одна мета – спільне гідне майбутнє. А для того, щоб досягти цього гідного майбутнього, нам треба законним шляхом поміняти владу. Скільки б не залишалось нам до президентських чи парламентських виборів, ми маємо дожити до них та разом забезпечити їхню прозорість та демократичність. З чинним урядом ми цього не досягнемо. Нам потрібен новий уряд, уряд національної єдності, який утримає країну на краю прірви, збереже її цілісність, не допустить розбрату та громадянської війни, та підготує цивілізовані вибори без жодних фальсифікацій та адміністративних ресурсів.
Доти, доки в нас нема такого уряду, в нас залишається тільки одна мирна зброя – майдани, які можуть
перерости у всеукраїнський Майдан, у безтермінову кампанію громадянської непокори!
3000 років тому мій народ йшов від рабства до свободи 40 років.
Нам – народу України залишилося вже недовго!
Тільки разом! Борітеся – поборете!
Слава Україні!
Наше імперське, комуністичне минуле не хоче нас відпускати. Ми ще з ним, з тим минулим, не розрахувалися, не засудили комуністичну ідеологію та багатьох її носіїв, які разом з ідеологією принесли народам України та й багатьом іншим народам насильство та кров, Голодомор та репресії, знищення національних мов і культур, релігій і традицій. Імперія і рабство ще є майже в кожному з нас, але, виходячи на майдани України, ми разом вичавлюємо їх з себе, допомагаючи один одному.
Основними чинниками нашого імперського комуністичного минулого були брехня і відсутність права на правду, насильство і відсутність права на захист. Ми вийшли з імперії, але за 22 роки незалежності було досить багато брехні, хоча і з’явилося право на правду. А в ніч на суботу 30 листопада влада продемонструвала нам свою готовність до насильства та крові, вона нагадала нам, що ми ще не є вільними людьми в своїй державі, яка замість права на захист пропонує нам насильство і брехню, що його прикриває.
Коли ми, прагнучи волі, виходимо на Майдан, у нас одна мета – спільне гідне майбутнє. А для того, щоб досягти цього гідного майбутнього, нам треба законним шляхом поміняти владу. Скільки б не залишалось нам до президентських чи парламентських виборів, ми маємо дожити до них та разом забезпечити їхню прозорість та демократичність. З чинним урядом ми цього не досягнемо. Нам потрібен новий уряд, уряд національної єдності, який утримає країну на краю прірви, збереже її цілісність, не допустить розбрату та громадянської війни, та підготує цивілізовані вибори без жодних фальсифікацій та адміністративних ресурсів.
Доти, доки в нас нема такого уряду, в нас залишається тільки одна мирна зброя – майдани, які можуть
перерости у всеукраїнський Майдан, у безтермінову кампанію громадянської непокори!
3000 років тому мій народ йшов від рабства до свободи 40 років.
Нам – народу України залишилося вже недовго!
Тільки разом! Борітеся – поборете!
Слава Україні!
Оригінал статті тут
субота, 14 грудня 2013 р.
Мирні пікети і економічна боротьба
Зараз виходитиму з друзями на мирний пікет під гаслом "Хто фінансує тітушек та антимайдан? Спитай у власників "Епіцентру". Це лише маленька частинка великого руху з бойкоту установ, торгових марок, брендів, фірм, які належать членам партії регіонів. Саме сьогодні урочисто відкривається новий, другий за рахунком супермаркет будівельних матеріалів мережі "Епіцентр". Я організував кілька мешканців району Львова, у якому швидкими темпами збудували цей супермаркет, і ми вночі наклеїли наліпки, взяті тут Бойкот партії регіонів та видруковані у друзів-підприємців. Приємно, що вночі підходили люди та просили кілька наклейок для своїх будинків.
Що означають такі акції. По-перше, це реалізація конституційного права, викладеного у ст. 39 та ст. 22 Конституції України, у яких йдеться про те, що люди мають право збиратися мирно, без зброї й проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких можуть завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. По-друге, це вияв особистої громадської активності, якої бракує широкому загалу українським громадянам. По-третє, це додаткова цеглинка у міцний будинок місцевої громади.
Про першу тезу всі знають і це загально-людська аксіома.Другу тезу хочу проілюструвати вчорашньою побутовою подією, на перший погляд.
Я люблю наш громадський транспорт. Вчора їду на роботу. І присів на вільне місце біля дічат-щебетух. Краєм вуха я чув якісь проблемки їх роботи у сфері торгівлі, продаж та дистрибуції.
І тут чую, що одна з них каже, що почались акції проти торгових марок, і у них будуть менші відсотки від продажу, бо і їх бренд належить партії регіонів. Виявилось це солодощі від АВК! І ці дівчатка ніби засуджують такий бойкот. Я лише спитався у дівчат,чи хтось з них виходив на Євромайдан. Вони кажуть, що працюють. "Так і я працюю ж. Після роботи разок вийти ж можна!" - добавив я. І розмова стихла, бо що можна казати далі. Повна соціальна і громадська пасивність.
Третя теза говорить про те, що мережа "Епіцентр" викупила нещодавно іншу, меншу мережу - "Нову лінію". Але за 400 м. є ще один супермаркет торгової мережі "Арс-керамік", а з іншого боку - "Молоток", а напроти - загально-відомий ринок будівельних матеріалів та інструментів - "Торпедо". Що їх чекає від агресивного бізнесу регіоналів. Нічого доброго. А ціни потім диктуватиме монополіст. Тому бойкот партії регіонів та їх спонсорів - це не тільки громадська акція, але і певним чином економічна боротьба.
Що означають такі акції. По-перше, це реалізація конституційного права, викладеного у ст. 39 та ст. 22 Конституції України, у яких йдеться про те, що люди мають право збиратися мирно, без зброї й проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких можуть завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. По-друге, це вияв особистої громадської активності, якої бракує широкому загалу українським громадянам. По-третє, це додаткова цеглинка у міцний будинок місцевої громади.
Про першу тезу всі знають і це загально-людська аксіома.Другу тезу хочу проілюструвати вчорашньою побутовою подією, на перший погляд.
Я люблю наш громадський транспорт. Вчора їду на роботу. І присів на вільне місце біля дічат-щебетух. Краєм вуха я чув якісь проблемки їх роботи у сфері торгівлі, продаж та дистрибуції.
І тут чую, що одна з них каже, що почались акції проти торгових марок, і у них будуть менші відсотки від продажу, бо і їх бренд належить партії регіонів. Виявилось це солодощі від АВК! І ці дівчатка ніби засуджують такий бойкот. Я лише спитався у дівчат,чи хтось з них виходив на Євромайдан. Вони кажуть, що працюють. "Так і я працюю ж. Після роботи разок вийти ж можна!" - добавив я. І розмова стихла, бо що можна казати далі. Повна соціальна і громадська пасивність.
Третя теза говорить про те, що мережа "Епіцентр" викупила нещодавно іншу, меншу мережу - "Нову лінію". Але за 400 м. є ще один супермаркет торгової мережі "Арс-керамік", а з іншого боку - "Молоток", а напроти - загально-відомий ринок будівельних матеріалів та інструментів - "Торпедо". Що їх чекає від агресивного бізнесу регіоналів. Нічого доброго. А ціни потім диктуватиме монополіст. Тому бойкот партії регіонів та їх спонсорів - це не тільки громадська акція, але і певним чином економічна боротьба.
пʼятниця, 6 грудня 2013 р.
Психологія Євромайданщика
Щоденні мої участі у Євромайдані після роботи та заняття з учнями щодо протестних акцій, правової основи мирних і немирних протестів та легітимації революційних акцій також будуть добавлені цими важливими психологічними моментами, які я позичив у Ю.Лотоцької, за що їй вдячний. Подаю у перекладі.
"Дорогі друзі, якщо ви зараз спостерігаєте
або берете участь в акціях протесту в Україні, хочемо поділитися з вами
порадами психолога Світлани Ройз. Дай Бог нам мудрості, сили, терпіння і віри
робити те, що узгоджується з нашими цінностями. Це час для змін, для чесності з
собою, час розбудити сплячі частинки душі, час проявити свої лідерські та
творчі здібності, час робити вибір, час задуматися, а який внесок я готовий
внести в майбутнє - своє, своїх дітей, своєї країни.
Світлана Ройз:
Те, що зараз
ловиться в груповій динаміці і поле - і те, від чого дуже потрібно вберегти
себе та інших - і те, що дуже вигідно в нас всіх спровокувати - розчарування.
Динаміка адже проста, синусоїда. Сплеск енергії, виплеск адреналіну, підйом на
вершину - ейфорія - потім, спад. Важливо, щоб закономірний спад хвилі не припав
на точку нижче, ніж був її старт.
1. Холод і
фізична втома - те, що провокує емоційні реакції, до яких людина схильна.
Намагайтеся піклуватися про своє тіло. Перевитрата тілесного ресурсу
обертається не тільки хворобами фізичного тіла. При фізичному нездужанні, будь
ласка, звертайтеся до докторів.
2. Ми можемо
робити крок , коли є підґрунтя , від якого відштовхуємося. Якщо немає цієї
опори - наші кроки метушливі, дрібні і невпевнені. І ми провалюємось, і ця метушня
заражає інших. Цей метафоричний грунт - структура - план - завдання - група -
ідеальний, якщо він у всіх спільний. Перед кожною дією важливо згадати - і
вибудувати всередині послідовність дій.
3. Коли
музикант починає грати на інструменті, він його налаштовує. Часто ми дозволяємо
собі виходити в світ "не налаштованими інструментами". І звучимо
дисонансно. Кожному дозволяє налаштуватися на свій власний потенціал, своє
власне звучання - щось індивідуальне. Кому молитва, комусь - медитативна
практика, комусь якесь ключове слово. У нас в тілі є місце, дотик до якого дуже
швидко допомагає концентруватись - грудна клітка. Коли ми торкаємося долонею до
грудної клітки до того місця, в яке дітки тикають пальчиком "Я", ми
повертаємо собі відчуття "я в собі" :-) це швидка секундна практика,
діє в обхід нашої розумної свідомості. Якщо я "налаштований", якщо я зосереджений
(сконцентрований) - я не змішуюсь з натовпом. Мене складно спровокувати.
4. У подіях, в
яких ми всі беремо участь, навіть просто спостерігаючи за ними з боку,
відбувається дуже швидке емоційне вигорання. Воно проявляється, як у
гіперчутливості, так і в озлобленості. І у почуванні туги. Якою може бути зараз
емоційний ресурс? Будь-яке ресурсне заняття допоможе хоч трохи відновитися. Чим
більше навколо нас людей, тим більше виникає потреби в самоті (в мовчанні,
тиші). Важливо подбати про таку зону тиші, хоч в навушниках, наодинці з
улюбленою піснею .
5. Важливо
зараз не втратити контакт зі своєю частиною душі, яка відчуває і співчуває.
Кожен, кому ми можемо допомогти, кожен, кого ми можемо підтримати і
підбадьорити - частина нашої історії, нашого життя.
6. Важливо
пам'ятати, що у нас є близькі, які хвилюються і яким теж потрібна підтримка.
Будь ласка, дзвоніть їм, надсилайте смс, давайте про себе інформацію."
Підписатися на:
Дописи (Atom)