ТАБІР «ДЖЕРЕЛА ТОЛЕРАНТНОСТІ»-2012

 Вітаємо "Форум націй" з оновленим сайтом! Все дуже гуд! Особливо цікавою видається стаття про ... звісно ж про табір!!!

ТАБІР «ДЖЕРЕЛА ТОЛЕРАНТНОСТІ»-2012. РОЗМОВА ПЕРША

Тетяна ХОРУНЖА

Буковина, де цього року проходив табір «Джерела толерантності», – унікальна земля. Веселий Вавилон – Чернівці, де не можна здивувати жодною мовою і, що важливіше, почути відповідь саме нею. Тут усі свої – вірмени, поляки, євреї, росіяни (а ще старовірці – липовани), молдавани і румуни, німці. Тут кожен народ залишив свій слід. Тут фантастична комунікація, тож не дивно, що жінки краю, працюючи в Європі чи Ізраїлі, за кілька сезонів прекрасно вивчають мову країни. Тут можна милуватися архітектурою різних епох, стилів і народів, навколо ошатні будинки, море квітів. Люди привітні й гостинні, але живуть дуже складно: букові ліси, викуплені за безцінь, вирубають, вівців, що колись снігом вкривали долини, тепер небагато, традиційні промисли зникають, або кичуються, прикладом чому є ярмарок у Косові, колись місті, де можна було побачити і купити музейного штибу шедеври, перетворився на звичайний китайський базар. У красивих будинках, зведених на гроші заробітчан, багато трагедій – покинуті діти, розбиті сім’ї, одинокі батьки. Буковина шукає життя кращого, але їй важко досягти його вдома.

Вижниця – затишна і спокійна. Кицьки і собаки спокійно відпочивають на вулицях посеред дороги, а це неймовірно точно характеризує доброзичливий характер мешканців. Черемош (із наголосом на першому складі) – річка чиста бистра і норовлива – рятує природний ландшафт. Адже на загроженому повенями березі «хатинки» не побудуєш. Щоправда і загрозу ліквідовувати ніхто не поспішає – гроші надходять і зникають, залишаючи буковинцям проблеми. Відтак, вражень і спогадів багато, але зараз ми про табір, дві зміни якого відбулися у новому комплексі «Кремениця» на березі Черемоша.

За десять років існування табір 16 разів збирав дітей – у «хлібні» роки проводили по два на сезон. Нині їх теж було два – один для молодших, інший – для старших. Десять років – значний термін. Впродовж нього зросли і змінилися наші діти, мало залишилося вихователів, які починали його і багато зробили для формування і розвитку самого духу цієї дитячої республіки. Сьогодні спільною справою опікуються переважно молоді вихователі, що пройшли цю школу, полюбили її і розвивають кращі традиції. Але десять років – це не лише позитив, це багато проблем, пов’язаних із психологічною втомою, змінами життя в національних громадах, увагою, якої так і не спромоглися надати табору державні установи, покладаючи основний тягар на плечі спонсорів. Уклінно дякуємо всім їм, але про них і їхню мотивацію розмова наступного разу.

Це перша публікація про табір. У нас є багато інформації для роздумів – будемо розмовляти й аналізувати.

Починаємо з розмови з директором табору «Джерела толерантності» Сергієм Хараху.

— Табір завжди пишався своєю методикою занурення, але роки йдуть, діти ростуть, час змінюється. Що стало з методикою: чи збереглася вона у первісному вигляді, чи трансформувалася, чи її канон обмежує нині подальший ро звиток?

— Методика занурення вимагає одного – стовідсоткового виконання, саме тоді можна досягти максимального ефекту. Зміна поколінь у таборі (і дітей, і вихователів) привносить ґлобалістичні тенденції, що певною мірою відводять нас від національної складової.

— А які тенденції переважали цьог о року?

— Більше було громад, які походять із сіл, де краще зберігається національний компонент і у дітей, і у вихователів. Це, наприклад, румунська, українська і болгарська громади. Тут краща опора на сільський варіант культури, на те, що збереглося і оточує дітей повсякчас. Російська громада запропонувала концептуальний варіант міської культури – «російську рок-культуру». Нині, поки не опрацьовано матеріали анкетування, ми можемо оцінювати такі зміни у методиці лише на емоційному рівні – тобто, діти кажуть, що їм сподобалось. Емоційна складова підсилюється харизмою і креативністю молодих вихователів. В такому випадку змістовний (національний) компонент, можливо, не є домінуючим, але діти активно включаються в національний день. Важливо підкреслити, що наші вихователі – зіркові люди. Їхній характер, людська привабливість, національна свідомість створюють фон для багатьох компонентів національного дня.

— Чого ми більше хочемо – показати дітям національне культурне різноманіття, чи переакцентувати увагу з фольклору і традицій на проблеми з правами людини і громадянина, зрештою дитини. Як поєднати національну складову з розумінням права на змістовне життя, а іноді просто життя, розвиток здібностей, збереження національних і загальнолюдських цінностей?

— Якщо брати окремо національний компонент, то треба говорити, скажімо, про екологію життя – розуміння того, що люди, які тісно пов’язані зі своєю культурою, живуть в ній, плекають національну свідомість – розвиваються природно. У місті екологія середовища і свідомості, поза сумнівом, є загостреною проблемою, і молода людина мусить вибирати шлях – або бути соціально індиферентним споживачем, або не оминати громадянських і національних питань. Саме у таборі діти починають усвідомлювати нерозважальний сенс життя – розуміють, як багато вони не знають не лише про свій народ, а й про народи, що живуть поруч. Перед ними відкривається багатонаціональна і багатобарвна Україна. Це перше відкриття і досягнення табору. Друге відкриття – це розуміння повсякденного універсального характеру молоді та широких культурних відмінностей. Саме тісний контакт і співпраця дозволяють налагодити міжкультурне спілкування в таборі, набути нового корисного досвіду, нових друзів.

Створюваний нами фон культури взаємоповаги і дотримання прав людини від побутово-соціального до культурного рівня формує розуміння того, що всі люди різні, але всі вони рівні – їх слід поважати, ставитися до них толерантно, дружньо, з любов’ю. Діти дуже часто долають бар’єр нетолерантності і одразу «перестрибують» до дружби і співпраці. Не можна заперечувати наявності стереотипів у певних громад і щодо певних громад, але дружба і розуміння дозволять, ми щиро на те сподіваємося, нашим вихованцям не згубити досвід і розуміння шляхів розв’язання проблем, набуті в таборі, і протистояти стереотипам, які нав’язує їм суспільство.

— Чи концентруємо ми увагу дітей на тому, що культурне розмаїття існує в межах України, нашої держави, що всі ми є українцями?

— Канон методики полягає в тому, що, занурюючись в іншу культуру, ми формуємо розуміння того, що кожен народ є частиною України, а його історія – складовою історії української держави. Що це культура українських національних меншин, що український грек, вірменин, єврей – гілка на одному українському дереві. Інколи деяким громадам цього бракує, тобто вони на тому не акцентують уваги, і це є порушенням загального правила – дотримання автентичної культури, що сформувалася саме в нашій спільній батьківщині. Наведу приклад. У нас був квест по Чернівцях. Діти знайшли і побачили конкретні вулиці, будинки, де жили представники конкретної громади, засвідчили пам’ять, що залишилася по цих людях, громаді, її історії в історії цього міста. Така подія підвищує національну самооцінку, спонукає до роздумів не лише про історію, а й про сучасний стан громади, її самореалізацію, участь в общинному житті. З’являються думки про те, що і як ми зберігаємо, як розвиваємо своє національне життя тут, в Україні, що можна змінити, де в цьому процесі місце свідомої молодої людини.

— Так, діти різного віку дуже багато можуть прислужитися збереженню автентичної культури, могли б не тільки записувати спогади бабусь і дідусів, а й залишити в народній пам’яті історію, розвивати мистецтво, ремесла. Прив’язати дітей до національної культури можна лише через конкретну справу.

— Все це ґрунтується на одному концепті – національній пам’яті. Кожна громада має вивести на першу сходинку високий орієнтир – чесну і документовану пам’ять про життя народу. А методи можуть бути різними – записи, польові дослідження, експозиції, таборування.

— Наш табір мало пов’язаний безпосередньо з життям громад, і тому є пояснення – національне громадське життя вщухає, і цього настрою не можуть не відчувати діти.

— Зауважу, що прогрес і розвиток методик занурення будується нині на переорієнтації на нові громади – біженців. Вони допоки зберігають сильні національні почуття, прагнуть не розірвати стосунки із батьківщинами. Корейські дівчата з власної ініціативи вдвох організували національний день, їх спонукала гордість за свій народ і бажання гідно представити його. А ще у нас є представники інших народів, і табір фокусує їхню національну самоідентифікацію, прагнення не загубитися в новій країні, зберегти національні корені. Це позитивно і для наших традиційних громад, адже дає нові стимули до їхнього розвитку, порушує споглядацьку позицію.

— Як загалом ти оцінюєш цьогорічний табір?

— З точки зору директора цей табір був досить важким: нове місце, нові умови, важко було адаптувати територію під цілі табору. Були проблеми з реалізацією методики, пов’язані з молодими вихователями. Висновок у мене один: коли є професійний педагог, який давно у проекті, має напрацювання, у нього виходить все чітко, грамотно, без будь-яких зауважень, навіть якщо це одна людина. Так відпрацювали румуни, греки, болгари. Старші педагоги намагалися бути більш консервативними і дотримуватися завдань, поставлених на робочих семінарах. Велика кількість молоді цього року працювала на власну реалізацію. У них високий рівень самооцінки, який без наявності практичного досвіду заводить інколи в сторону.

Для злагодженої роботи команд старших і молодших важливим є визнання молодшими ієрархії, субординації. Серед молоді, що приїжджає у табір, переважно креативні лідери, яким важко психологічно визнати перевагу досвіду.

Традиційна культура, яку ми презентуємо в національні дні, тобто свята, традиції, культ старших, пам’ять предків, національна пам’ять – чітко ієрархізовані самі по собі. Стикаючись із сучасною системою демократичних різнорівневих стосунків, молода людина може не бачити ієрархії і думати, що її немає. Насправді вона існує, просто вони цього поки цього не бачать. Вертикаль влади одразу викликає (особливо в сучасній Україні) образ авторитарної системи, де права людини є лише декларованими. Це призводить до конфлікту. Проте в демократичному суспільстві існує паритет між в ладною вертикаллю і демократичними надбаннями. Нам варто вивчати їх і широко застосовувати. Тоді система буде працювати ефективно.

Наші молоді вихователі ще шукають свій шлях, і важко стримувати такий пошук. Час покаже, чи правильним виявиться напрям руху, який вони пропонують табору. Аналіз цієї роботи дозволить нам розумно підійти до викликів часу, до балансу між традицією, набутою впродовж десяти років, і новим поглядом, що його пропонує молоде покоління вихователів.

Розмова з Сергієм Хараху доводить, що наш табір – живий організм. Ті, хто створили його, не були і не є догматиками, а отже, розуміють і щиро намагаються поєднати традицію і час, зберегти найкраще і шукати нове. Адже ті, хто прагне виводити табір на нові рубежі, не чужі йому – це наші діти. Вони пройшли школу толерантності, їх виховали старші педагоги. Вони неймовірно люблять свою роботу, дітей і не уявляють літа без цієї прекрасної нагоди вчити добру, порозумінню, щастю спілкування.

Маленький афганець Наїм сказав мені: «Мне очень нравится в лагере. Я люблю Украину. Это уже моя родина. Этот лагерь как второй мой дом». І це правда дім, сповнений уваги, любові і щастя. Дім, куди хочуть повертатися і діти, і дорослі.

Перед церемонією закриття табору кожен вихованець отримав кольорову кульку, на якій міг написати свою заповітну мрію. Ніхто не знає, що писали діти, але робили вони це зосереджено. Думаю, що серед багатьох мрій обов’язково була і така: «Я хочу знов повернутися сюди – в Карпати, в табір, до друзів – старих і нових – найкращих».

Кульки, відпущені на волю, стрімко піднімалися в небо, ми дивилися на них, сподіваючись, що мрії неодмінно здійсняться. Адже це мрії наших дітей, а ми їх любимо.

Оригінал статті тут  http://www.forumn.kiev.ua/newspaper/archive/123/tabir-dzherela-tolerantnosti2012-rozmova-persha.html